Публікації

• Категория:
  Пряма мова
• Рейтинг:
  4.5/2
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5

Митрополит Софроній: «Нам усім необхідно сприймати останні події не на хвилях ейфорії, а виважено з тим, щоби Українська Православна Церква була такою ж незалежною, як усі інші помісні Церкви».
 
 Дві події останнього часу: Об'єднавчий собор, який відбувся 15 грудня, і оголошене вручення Томосу – є темою для глибоких роздумів, якими хочеться поділитися.

 Свята Українська Православна Церква, яка офіційно входить до складу світового Православ'я, була започаткована святим Апостолом Андрієм Первозванним. Скіфія на той час була кочівною державною, тому євангельська проповідь Апостола Андрія стала початком лише декількох християнських общин у декількох місцях, про що ми дізнаємося з літопису. Київ, якому належало згодом стати центром Православ'я на Русі, на той далекий час став місцем проповіді святого Апостола з пророцтвом про це.

Вже за часів княгині Ольги у Києві діяло декілька християнських храмів, тому величезна історична подія – Хрещення Русі святим рівноапостольним князем Володимиром – звершувалася не на пустому місці, а на тих паростках християнства, які були закладені рівноапостольною княгинею Ольгою. Вибір князя Володимира, як відомо з того ж літопису, пав на Константинополь, тому першими, хто почав служити Істинному Богу на наших землях, були саме священнослужителі Константинопольського Патріархату. Преподобний Нестор Літописець нічого не каже про мову тих стародавніх богослужінь, але можна впевнено припустити, що це була грецька мова. Дякуючи апостольському подвигу святих Кирила і Мефодія руський народ у числі інших слов'янських народів отримав можливість читати Біблію і звершувати богослужіння своєю рідною, зрозумілою слов'янам мовою.

Згодом, коли Русь звільнилася від монголо-татарського ярма, вона політично зміцнилася: цьому сприяло її географічне розташування. Завдяки Володимирському і Ростово-Суздальському князівствам Русь здобула авторитет і закріпилася у своїй незалежності, хоча продовжувала сплачувати данину вже кримським ханам. Царський устрій, який бере свій початок від Іоанна IV, продовжує подальший розвиток Росії у всіх сферах: військовій, економічній, політичній тощо. Саме у цей історичний період Росія звершувала численні завоювання нових земель, поневолення малих народів, тоді як Україна, починаючи з 1280 року, лише оборонялася. Хто тільки не зазіхав на споконвічні українські землі! Монголо-татари, литовці, поляки, угорці, австрійці, турки, кримські татари та інші. Усі вони стримували розвиток України, її історія сповнена великих страждань і болю. Хоча були й радісні моменти. Зокрема, князі Острозькі першими звільнилися від данини, яку вони сплачували монголам, декілька століть вели боротьбу за незалежність, зберігаючи непохитними ідеали Святого Православ'я, і ця боротьба була надзвичайно жорстокою.

У ХVІІ столітті уніати за сприяння короля Польщі Сигізмунда ІІІ майже повністю знищили Святе Православ'я на Правобережній Україні, внаслідок чого не залишилося жодного канонічного єпископа. Указом короля від 21 лютого 1621 року усі вони були заарештовані, канонічні єпархії ліквідовані й заміщені уніатським духовенством на чолі з чи найбільшим гонителем православної віри Йосафатом Кунцевичем. Але гетьман Сагайдачний, маючи великий авторитет і підтримку з боку українського козацтва, зумів відновити єпископські кафедри, а вже єпископів для них висвятив Єрусалимський патріарх. Першим на Київську кафедру було зведено Іова Борецького: це сталося 9 жовтня 1620 року. До свого архієрейство він був ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря й керував Київською кафедрою до своєї смерті 2 березня 1621 року. Для шістьох єпархій Литовського князівства було рукопокладено ще п'ять єпископів. Можна стверджувати, що це була нова Православна Церква від Єрусалима, сам же процес не можна вважати розколом, тому що Константинопольський патріарх на той час перебував у страшних утисках з боку мусульман і не міг повною мірою здійснювати свою верховну місію. Це була не автокефалія, а нагальна необхідність, пов'язана з потребами відновлення канонічного українського Православ'я, знищеного уніатами. У цьому драматичному відрізку історії можна згадати добрим словом наступника Сигізмунда – короля Владислава, який документально відновив частково права українців вільно сповідувати свою православну віру. Цю постанову польського Сейму було вручено великому українському подвижнику та захиснику святої православної віри ігумену Мотронинського монастиря Мелхіседеку (Значко-Яворському). Згодом цього мужнього ігумена направлено у Петропавлівський монастир поблизу Глухівської Пустині.

Після цього, здавалося би, настали мирні часи. Росія уклала мирну згоду з Польщею, Православ'я на польських теренах здобуло більшої стабільності. Дещо пізніше було написане «Послання східних патріархів»: цей документ прийняли усі тогочасні помісні Православні Церкви, окрім Московського патріарха. Саме тоді українське козацтво мало унікальну історичну можливість створити незалежну державу, але Богдан Хмельницький цією можливістю не скористався. Разом з державою у безпосередню залежність від Москви потрапила й православні українці: їх було приєднано до московського патріаршого престолу.

Нині Україна здобула державну незалежність, тому є всі підстави говорити й про утворення незалежної УПЦ. Протягом століть українська історія була частиною історії Російської імперії, з політичної точки зору не могло бути іншої можливості вивільнитися від зайвої опіки Константинополя на споконвічних українських землях.

Отже, знаходячись під владою російського царя і Святішого Синоду, а після відновлення патріаршества та пильного ока НКВС-КДБ аж до 1990 року українське Православ'я існувало як частина РПЦ. Хоча слід зауважити, що у період з 1918 до 1945 років робилися спроби створення незалежної УПЦ, але всі вони були невдалими. Тому нам усім необхідно сприйняти останні подїю не на хвилях ейфорії, а виважено з тим, щоби Українська Православна Церква була такою ж незалежною, як усі інші помісні Церкви, щоби вона була позбавлена будь-яких важелів впливу ззовні від будь-кого. Вважаю доцільним звершувати рукопокладення на всі ступені священства без отримання обов'язкового благословення з Константинополя. Так само всі архієрейські кафедри, всі монастирі, храми та інше церковне майно слід вважати власністю Української Православної Церкви. Тому всі організаційні, кадрові та інші питання, пов'язані з життям УПЦ, мають вирішуватися виключно Священним Синодом самої УПЦ без будь-якого втручання ззовні.

Це стосується й святого мира, яке використовується у церковних Таїнствах. Важливо, щоби воно варилося у Києво-Печерській Лаврі, як це було до 1917 року, а не привозилося коштом з Константинополя, як пропонують.

За таку незалежність – не часткову, а повну – ми будемо щиро вдячні Константинопольській та іншим помісним Церквам, які готові визнати Українську Православну Церкву як рівноправну у всьому, що торкається церковного життя.


Офіційний сайт Черкаської єпархії