Публікації

• Категория:
  Публікації
• Автор:
  Олексій
• Рейтинг:
  5.0/1
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5

СМІЛА – ВІННИЦЯ : осмислення мудрості життя

Смілянщина черкащини зблизилася до вінниччини, коли її уроженець Валентин Дмитрович Отамановський видав дослідження «Вінниця в ХІУ-ХУІІ століттях : Історичне дослідження», а вже коли Микола Миколайович Проценко у своїй з донькою поетичній збірці «Моя зореокая доля», присвяченій «Дружині і матері Поліні Михайлівні Проценко» провістив:

Чи пам’ятаєш осінь в Пятничанах
І над Вінницею туман…, -

стало очевидним, що цей зв’язок не випадковий, оскільки :

..не згине любов,
Буде в серці вона пломеніти,
Нам повернуть все знов
Наші внуки і діти.

У Миколи Миколайовича був свій заповіт :

Будуть знову шуміть і летітимуть весни,
Та назавжди у серці залишиться щем.
І можливо, колись я на хвильку воскресну,
Щоб травневим до вас повернутись дощем.

Але виявляється, він і не зникав, залишившись душею у своїх поетичних рядках. А тому і звучить, і не зникає його сердечна мелодія життя :

А, може, ми і не жили?
Можливо, тільки так здалося,
Що розцвіло в степу колосся,
А ми по ньому разом йшли?

Чого ж тоді у серці щем?
Чого летять над світом весни,
І радуги, мов перевесла,
На землю падають дощем?

А, може, я не кохав?
Не знав оту весняну повінь,
Не цілував вуста шовкові,
Тобі вірші не дарував?

Можливо це і не було?
Чого ж тоді тепло б’є в груди,
А погляд мій шукав усюди
Твоє замріяне чоло?

А, може, ти лиш тінь,
Що у нічних блукала травах.
І заблукала у отавах,
Щоб перейти у вічну тлінь?

Так ми жили чи не жили?
То де ж взялися діти, внуки,
Дороги, зустрічі, розлуки?
Ми хрест свій праведно несли.
………………………………………

В життя було нелегко крокувати.
Я плив, тонув і знову виринав.
Не раз прийшлось з подякою згадати
Все те, що я в селі своєму взяв.

Там все моє і все для мене миле -
Широкий степ і шлях, що в куряві,
Там батько й мати, їхні дві могили
Схилилися хрестами у траві.

Мені так часто сниться в полі жито
І стиглі яблука в нашому саду.
Я знаю, що не все життя прожито,
Я раннім ранком знов в село прийду.

Особливі рядки, звернені до дружини, Поліни Михайлівни.
Уже її Микола в з-за світах, рік назад покликав з собою доньку Валю, а слова його звучать і звучать, як нескінченна мелодія життя:

Пам’ятаєш весняну ту повінь?
Я кохання беріг,
Цілував твої коси шовкові.
Ти давала снагу,
Помагала розправити крила.
…………………………………
Ми зустрілись тоді, як розквітнув бузок,
Як весна закохалась у літо.
Ти до мене прийшла із дитячих казок,
Як же міг я тебе не любити?

Мов берізка струнка, що зросла у гаю.
Як моя зореокая доля.
І поклав я до ніг тобі юність свою,
Щоб піти по безкрайньому полю.

За прожиті роки і жіночу красу
І що схожі на тебе онуки,
Дай же я заплету твою сиву косу
Й поцілую натруджені руки.

В передмовній посвяті до збірки осмислення сенсу життя :
«Ще в далекому 1968 році приїхав працювати у місто Сміла лікарем –травматологом Микола Миколайович Проценко…у душі лірик…Він дарує щирі слова дівчині, яка «Попелюшкою» прийшла до нього із дитячих казок і стала дружиною. Мудре східне прислів’я каже: « Коли ти збудував дім, посадив дерево, виростив людину і написав книгу, - значить ти теж людина». Він власними руками спорудив дім, посадив не одно дерево, стали лікарями обидві його доньки. Дійшла черга і до книги».

Олексій Якименко, м.Вінниця,
jakimenko1964@gmail.com